Розділ 1

НІКОЛИ НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ

З НЕВІДОМИМИ

У пору спекотливого весняного заходу сонця на Патріарших ставках з’явилося двоє громадян. Перший з них - приблизно сорокарічний, зодягнутий у сіреньку літню пару, - був малого зросту, темноволосий, вгодований, з лисиною, свого респектабельного капелюха пиріжком ніс у руці, а ретельно поголене обличчя його прикрашали надприродні за розмірами окуляри в чорній роговій оправі. Другий - плечистий, рудий, чубастий молодик у збитій на потилицю картатій кепці - був у ковбойці, жмаканих білих штанях і чорних тапочках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, редактор товстого художнього журналу і голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено званої МАСОЛІТ, а молодий супутник Розділ 1 його - поет Іван Миколайович Понир’єв, що писав під псевдонімом Бездомний.

Втрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники найперше кинулися до строкато розмальованої ятки з написом “Пиво і води”.

Ба, слід відзначити першу дивовижу цього страшного травневого вечора. Не тільки біля ятки, а й по всій алеї, рівнобіжній до Малої Бронної вулиці, не було ані душі. В ту пору, коли вже, здається, і сили бракло дихати, коли сонце, розпікши Москву, в сухій імлі валилося кудись за Садове кільце, - ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лаву, безлюдна була алея.

- Дайте нарзану, - попросив Берліоз.

- Нарзану нема, - відповіла жінка Розділ 1 в ятці й чомусь образилася.

- Пиво є? - хрипко звідався Бездомний.

- Пиво привезуть увечері, - відповіла жінка.

- А що є? - запитав Берліоз.

- Абрикосова, тільки тепла, - сказала жінка.

- Ну, давайте, давайте, давайте!..

Абрикосова утворила пишну жовту піну, і в повітрі запахло перукарнею. Напившись, літератори відразу ж запікали, розплатилися й посідали на лаві обличчям до ставка і спиною до Бронної.

Цієї хвилини скоїлася друга дивовижа, що стосувалася самого Берліоза. Він раптом перестав гикати, серце його тріпнулось і на мить кудись провалилося, потім стало на місце, але з тупою голкою, що застрягла в ньому. До того ж Берліоза охопив безпричинний, проте Розділ 1 такий великий страх, що йому притьмом захотілося неозирки тікати з Патріарших.

Берліоз тоскно розглянувся, не розуміючи, що його так налякало. Він зблід, витер хусточкою лоба, подумав: “Що це зі мною? Такого ніколи не бувало... серце каверзує... я перевтомився... Мабуть, пора кинути все до біса і в Кисловодськ...”

Тієї миті гаряче повітря згусло перед ним, і зіткався із цього повітря прозорий громадянин предивного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куценький теж таки з повітря піджачок... Громадянин на зріст у сажень, але в плечах вузький, худий неймовірно, і фізіономія, прошу зважити, глумлива.

Життя Берліозове складалося так, що дивовижні явища не були Розділ 1 для нього у звичай. Ще дужче збліднувши, він витріщив очі й у замішанні подумав: “Цього не може бути!..”

Але воно таки було, і цибатий, проглядний наскрізь громадянин, не торкаючись землі, хилитався перед ним то вліво, то вправо.

Тепер жах такою мірою опосів Берліоза, що він заплющив очі. А коли голова МАСОЛІТу розплющив їх, - побачив, що все скінчилося, марево розвіялося, картатий щез, а водночас і тупа голка вискочила з серця.



- Тьху ти, чортяка! - вигукнув редактор. - Ти знаєш, Іване, зі мною оце мало удар від спеки не стався! Навіть щось як галюцинація було, - він спробував посміхнутись, але в очах йому ще билася тривога Розділ 1, і руки тремтіли. Проте поволі він заспокоївся, обмахнувся хусточкою і, проказавши досить бадьоро: “Отож виходить...” - повів далі мову, перервану питтям абрикосової.

Мова та, як згодом дізналися, йшла про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергового числа журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович скомпонував, і за дуже стислий термін, але, на жаль, редактора нею анітрохи не вдовольнив. Окреслив Бездомний головну дієву особу своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними барвами, а проте всю поему треба було, на думку редактора, писати наново. І ось зараз редактор читав поетові щось неначе лекцію про Ісуса, з метою Розділ 1 вияскравити основну помилку поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича - чи зображувальна сила його хисту, а чи цілковита необізнаність з питанням, яке він брався викласти, - але Ісус у нього вийшов ну зовсім живісіньким Ісусом, таким, як він колись існував, хоча, правда, наділеним усіма негативними рисами.

Берліоз же хотів довести поетові, що сенс не в тому, яким був Ісус, лихим чи добрим, а в тому, що Ісуса цього, як особи, зовсім ніколи не існувало на світі, і всі розповіді про нього - прості вигадки, звичайнісінький міф.

Слід сказати, що редактор був людиною очитаною і дуже вміло посилавсь у своєму Розділ 1 викладі на істориків давнини, наприклад, на славетного Філона Александрійського, на блискуче освіченого Йосифа Флавія, котрі ніколи й словом не прохопилися про існування Ісуса. Виказуючи поважну ерудицію, Михайло Олександрович повідомив поета, між іншим, і про те, що відповідне місце в п’ятнадцятій книзі, в розділі 44-му славетних Тацитових “Анналів”, де йдеться про страту Ісуса, - не що інше, як пізніший фальсифікаторський додаток.

Поет, для якого все, що розповідав редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, прикипівши до нього своїми жвавими зеленими очима, і лише зрідка гикав, нишком кленучи абрикосову воду.

- Нема жодної східної релігії, - говорив Берліоз, - що в ній, як правило, непорочна Розділ 1 діва не приводила б на світ бога. І християни, не вигадавши нічого нового, точнісінько так само створили свого Ісуса, якого насправді ніколи не було серед живих. Ось саме на це треба передусім напирати...

Високий тенор Берліоза лунав у безлюдній алеї, і в міру того, як Михайло Олександрович забивався в нетрі, куди може забиватись, не ризикуючи скрутити собі в’язи, лише дуже освічена людина, - поет дізнавався дедалі більше цікавого та корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога й сина Неба та Землі, і про фінікійського бога Фаммуза, і про Мардука, і навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, що Розділ 1 його вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.

І ось саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, - в алеї з’явився перший перехожий.

Згодом, коли, чесно кажучи, було вже запізно, різні установи подали свої звідомлення з описом цього чоловіка. Порівняння їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низький на зріст, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому - що він був на зріст височезний, коронки мав платинові, накульгував на ліву ногу. Третє стисло повідомляє, що особливих прикмет у незнайомого Розділ 1 не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих звідомлень нічого не варте.

Передовсім: ні на яку ногу описуваний невідомець не кульгав і на зріст був ані низький ані височезний, а просто високий. Щодо зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, з правого - золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, черевиках. Сірий берет він хвацько заломив на вухо, під пахвою ніс тростину з чорним руків’ям у формі голови пуделя. З вигляду - мав років сорок з гаком. Рот якийсь кривий. Чисто виголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве - чомусь зелене. Брови чорні, але одна Розділ 1 вища за другу. Словом - чужоземець.

Пройшовши повз лаву, на якій розташувалися редактор і поет, чужоземець зиркнув на них скоса, зупинивсь і раптом сів собі на сусідній лаві за два кроки від приятелів

“Німець”, - подумав Берліоз.

“Англієць, - подумав Бездомний, - ич, і не парко йому в рукавичках!”

А чужоземець обвів поглядом високі будинки, що квадратом облямовували ставок, причому стало помітно, що він бачить цю місцину вперше і що вона його зацікавила.

Він зупинив зір на горішніх поверхах, які сліпуче відбивали пошматоване в шибках сонце, що назавжди йшло від Михайла Олександровича, потім перевів його вниз, де вікна починали передвечірньо темнішати, на щось Розділ 1 там поблажливо посміхнувся, примружився, на руків’я тростини поклав руки, а на них підборіддя.

- Ти, Іване, - вів далі Берліоз, - дуже добре і сатирично змалював, наприклад, народження Ісуса, Сина Божого, та тільки сіль у тім, що перед Ісусом ще народилася ціла низка синів божих, як от, скажімо, фінікійський Адоніс, фрігійський Аттіс, перський Мітра. Стисло ж кажучи, то жоден з них не народжувався, і нікого їх не було, як і самого Ісуса, отож треба, щоб ти замість народження і, скажімо, приходу волхвів, зобразив би безглузді чутки про цей прихід. А то виходить із твоєї розповіді, що він і справді народився!..

Цю Розділ 1 мить Бездомний спробував погамувати надто дошкульну свою гикавку, затримав дихання, від чого гикнув ще дошкульніше й голосніше, і тут-таки Берліоз урвав свою мову, бо чужоземець раптом підвівсь і рушив до письменників.

Ті здивовано звернули на нього погляди.

- Даруйте мені, будь ласка, - заговорив приходень з чужинецькою вимовою, хоч і не калічачи слів, - що я, не бувши знайомий, важусь... але об’єкт вашої вченої бесіди такий цікавий, що...

При цьому він ґречно скинув берета, і друзям нічого на залишалося, як підвестись і віддати вітання.

“Ні, ймовірніше француз...” - подумав Берліоз.

“Поляк?..” - подумав Бездомний.

А слід зазначити, що на поета чужоземець уже з Розділ 1 перших слів справив препогане враження, Берліозові ж радше припав до вподоби, тобто не те щоб сподобався, а... як би це сказати... зацікавив, чи що.

- Ви дозволите мені присісти? - чемно попросив чужоземець, і приятелі якось мимохіть розсунулися; той спритно вмостився поміж них і відразу прилучився до розмови.

- Якщо мене не підвів слух, ви зводили казати, що Ісуса не було на світі? - запитав чужоземець, спрямовуючи на Берліоза своє ліве зелене око.

- Ні, слух вас не підвів, - чемно відповів Берліоз, - саме це я й казав.

- Ой, як цікаво! - вигукнув чужоземець.

“А якого чорта йому треба?” - подумав Бездомний і насупився.

- То ви Розділ 1 були згодні з вашим співрозмовником? - поспитав невідомий, обернувшись праворуч до Бездомного.

- На всі сто! - підтвердив той, полюбляючи штуковані та фігуральні вислови.

- Диво дивне! - вигукнув непроханий співрозмовник і, чомусь по-злодійському оглянувшись і приглушивши свій низький голос, сказав: - Даруйте мою нав’язливість, але я так зрозумів, що ви, до всього іншого, ще й не вірите в Бога? - Він витворив перелякані очі й докинув: - Присягаюсь, я нікому не скажу!

- Так, ми не віримо в Бога, - ледь посміхнувшись на переляк інтуриста, відповів Берліоз, - але про це можна говорити цілком вільно.

Чужоземець відкинувся на спинку лави і спитав, аж верескнувши від цікавості Розділ 1:

- Ви - атеїсти?!

- Так, ми - атеїсти, - з посмішкою відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: “Ото причепився, гусак закордонний!”

- Ой, яка розкіш! - вигукнув вражений чужоземець і замотав головою, зиркаючи то на одного, то на другого літератора.

- У нашій країні атеїзм нікого не дивує, - з дипломатичною чемністю сказав Берліоз, - більшість нашого населення свідомо й давно перестало вірити в казки про Бога.

Цю мить чужоземець утнув дивацьку штуку: встав і потис спантеличеному редакторові руку, промовивши при цьому такі слова:

- Дозвольте подякувати вам від щирого серця!

- За що це ви йому дякуєте? - закліпавши очима, поцікавився Бездомний.

- За дуже важливе повідомлення, котре для мене, як мандрівника Розділ 1, надзвичайно цікаве, - багатозначно піднісши пальця, пояснив закордонний дивак.

Важливе повідомлення, видно, таки справило на мандрівника сильне враження, бо він перестрашено обвів очима будинки, немов боячись у кожному вікні побачити по атеїсту.

“Ні, він не англієць...” - подумав Берліоз, а Бездомний подумав: “Знати б, де це він навик так вправно говорити по-нашому!” - і знову насупився.

- Але, дозвольте вас запитати, - після тривожної задуми мовив закордонний гість, - як же бути з доказами існування Божого, що їх, як відомо, є рівно п’ять?

- Ба! - співчутливо відповів Берліоз. - Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх в архів. Адже погодьтесь Розділ 1, що у сфері розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.

- Браво! - скрикнув чужоземець, - Браво! Ви слово в слово повторили міркування невгамовного дідугана Іммануїла з цього приводу. Та ось чудасія: він дощенту поруйнував усі п’ять доказів, а потім, наче на глум собі, спорудив власний шостий доказ.

- Доказ Канта, - тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, - також непереконливий. І недарма Шіллер твердив, що Кантові міркування в цьому питанні можуть удовольнити лише рабів, а Штраус просто брав на сміх цей доказ.

Берліоз говорив, а сам тим часом думав: “Але, зрештою, хто він такий? І чому він так добре говорить російською мовою Розділ 1?”

- Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків! - зовсім неждано бовкнув Іван Миколайович.

- Іване! - знічено шепнув Берліоз.

Але пропозиція запроторити Канта до Соловків не тільки не вразила чужоземця, а навіть викликала у нього захват.

- А й справді, справді, - скрикнув він, і ліве зелене око його, спрямоване на Берліоза, заяскрилося, - йому саме там місце! Адже казав я йому тоді за сніданком: “Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне вигадали! Воно, може, й мудро, тільки надто незрозуміло. Вас на глузи братимуть”.

Берліоз витріщив очі. “За сніданком... Кантові?.. Що це він верзе?” - подумав він.

- Але, - провадив далі чужоземець, не Розділ 1 переймаючись Берліозовим збентеженням і звертаючись до поета, - запроторити його до Соловків неможливо з огляду на те, що він уже сто років з гаком перебуває в місцях набагато віддаленіших, аніж Соловки, і видобути його відтіль у жоден спосіб неможливо, запевняю вас.

- А шкода! - відгукнувся задерика-поет.

- І мені шкода! - погодився незнайомець, зблискуючи оком, і мовив далі: - Але ось яка річ мене непокоїть: якщо Бога немає, то, дозвольте спитати, хто ж керує життям людським та усім взагалі ладом на землі?

- Сама людина й керує, - вихопився сердито з відповіддю Бездомний на це, ніде правди діти, не дуже ясне запитання.

- Даруйте Розділ 1, - лагідно озвався невідомий, - для того, щоб керувати, потрібно, що не кажіть, мати точний план на певний, хоч би якоюсь мірою більш-менш пристойний термін. Отож дозвольте вас спитати, як може керувати людина, коли вона не лише позбавлена змоги скласти будь-який план хоча б на сміховинно куций термін, ну, років, скажімо, на тисячу, а й не може поручитися навіть за свій завтрашній день? І справді, - невідомий вже обернувся до Берліоза, - уявіть, що ви, до прикладу, почнете керувати, порядкувати й іншими і собою, загалом, так би мовити, саме розохотитесь, і раптом у вас... кхе... кхе... саркома легені... - на цих словах чужоземець Розділ 1 солоденько посміхнувся, наче думка про саркому легені його втішила, - так, саркома... - мружачись, наче кіт, повторив він лунке слово, - і ось вашому порядкуванню край! Нічия доля, крім своєї власної, вас більше не обходить. Рідні вам починають брехати. Ви, прочуваючи лихо, кидаєтеся по вчених лікарях, далі по шарлатанах, а буває, і по ворожках. Що й перше, і друге, й третє - цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно гадав, ніби він чимось порядкує, враз нерушно залягає в дерев’яний ящик, а навколишні бачать, що пуття від такого лежня більше ніякого, спалюють його в печі. А буває Розділ 1 ще гірше, тільки-но чоловік намислить з’їздити в Кисловодськ, - чужоземець прискалив око до Берліоза, - здавалося б, дрібничка, а й ту довершити не спроможеться, бо невідь-чому раптом візьме послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це він сам собою так покерував? Чи не правильніше думати, що упорав його хтось зовсім інший? - після цих слів незнайомець якось чудно захихотів. Берліоз вельми уважно слухав неприємну розповідь про саркому й трамвай, і його почали непокоїти якісь тривожні думки. “Він не чужоземець... Він не чужоземець... - снувало йому в голові, - він занадто дивовижний суб’єкт... але, далебі, хто ж він Розділ 1 такий?..”

- Ви хочете палити, як я бачу? - несподівано звернувся до Бездомного незнайомий. - Вам які до вподоби?

- А у вас усякі є, чи що? - понуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.

- То які вам до вподоби? - повторив невідомий.

- Ну, “Наша марка”, - з серцем відповів Бездомний. Незнайомий негайно витяг з кишені портсигар і запропонував його Бездомному.

- “Наша марка”.

І редактора й поета вразило не стільки те, що в портсигарі знайшлася саме “Наша марка”, скільки сам портсигар. Він був величезний за розміром, з червоного золота, і на його покришці, коли вона відкривалася, зблиснув синім та білим сяйвом діамантовий трикутник.

Тепер літератори подумали кожен своє Розділ 1. Берліоз: “Ні, чужоземець!”, а Бездомний: “От чортяка б його взяв! Га?”

Поет і власник портсигару запалили, а Берліоз, який не палив, відмовився.

“Треба буде йому заперечити так, - розважив Берліоз, - це правда, людина смертна, проти цього нічого не скажеш. Але річ у тім, що...”

Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив чужоземець.

- Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що інколи вона раптово смертна, ось у чому штука! І взагалі не спроможна сказати, що вона робитиме сьогоднішнього вечора.

“Якось безглуздо вивернуто питання...” - подумав Берліоз і заперечив:

- Ну, тут уже є перебільшення. Щодо Розділ 1 сьогоднішнього вечора, то я більш-менш певен. Звісно, коли на Бронній мені звалиться на голову цеглина...

- Цеглина ні сіло ні впало, - значливо урвав його невідомець, - нікому й ніколи на голову не валиться. Зокрема ж вам, можу вас запевнити, вона аж ніяк не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

- То, може, ви знаєте, якою саме? - з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь справді безглузду розмову. - І скажете мені?

- Охоче, - відгукнувся незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробубонів щось на зразок: “Раз, два... Меркурій у другому домі... місяць пішов... шість - нещастя... вечір - сім...” - і Розділ 1 голосно ще й радісно оголосив: - Вам відріжуть голову!

Бездомний дико і злостиво вирячився на невідомого зухвальця, а Берліоз спитав, криво посміхнувшись:

- А хто саме? Вороги? Інтервенти?

- Ні, - відповів співбесідник, - російська жінка, комсомолка.

- Гм... - промимрив Берліоз, роздратований неґречним жартом невідомця, - ну, це, вибачайте, малоймовірно.

- Прошу і мені вибачити, - відповів чужоземець, - але це так. Хочеться запитати вас, що ви робитимете сьогодні увечері, коли це не таємниця?

- Ніяка це не таємниця. Зараз я зайду до себе на Садову, а потім о десятій вечора в МАСОЛІТі відбудеться засідання, і я на ньому головуватиму.

- Ні, цього ні в якому разі не може бути, - твердо Розділ 1 заперечив чужоземець.

- А то ж чому?

- Тому, - відповів чужоземець і прискаленими очима глянув угору, де, прочуваючи вечірню прохолоду, безгучно черкали небо чорні птахи, - що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, а навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

На якусь хвильку, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

- Пробачте, - після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужоземця, який плів нісенітниці, - до чого тут олія... та ще якась Аннушка?

- Олія тут ось до чого, - раптом заговорив Бездомний, очевидячки, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, - чи не доводилося вам, громадянине, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?

- Іване!.. - тихо скрикнув Розділ 1 Михайло Олександрович. Але чужоземець анітрохи не образився і від душі розсміявся.

- Бував, бував, та й не раз! - вигукнув він весело, водночас не зводячи з поета неусміхненого ока. - Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

- Звідки ви знаєте, як мене звуть?

- Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? - Тут чужоземець дістав з кишені вчорашній номер “Літературної газети”, де Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але доказ його слави та популярності Розділ 1, ще вчора такий любий поетові, зараз анітрохи його не врадував.

- Перепрошую, - сказав він, і обличчя його потьмяніло, - ви не зачекали б хвилиночку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

- О, залюбки! - вигукнув невідомий. - Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не кваплюсь.

- Ось що, Михайле, - зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, - він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Вимагай у нього документи, бо ще втече...

- Ти гадаєш? - стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: “Таж він має рацію!”

- Вже ти мені вір, - засичав йому на вухо Іван, - він дурником прикидається, аби випитати щось Розділ 1. Ти чуєш, як він по-нашому чеше, - поет говорив і косував оком, стежачи, щоб невідомець не дав драла, - ходім затримаємо його, бо ще втече...

І поет за руку потяг Берліоза до лави.

Невідомий не сидів, а стояв коло неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з добірного паперу та візитну картку.

- Даруйте, що я в запалі нашої суперечки забув відрекомендуватись. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, - вагомо проказав невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.

Ті зніяковіли. “Чортяка, чув усе...” - подумав Берліоз і ґречним жестом показав, що показувати документи Розділ 1 немає потреби. Але поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет устиг розгледіти на картці друковане латинкою слово “професор” і початкову літеру прізвища - подвійне “В” - “W”.

- Дуже приємно, ~ тим часом знічено пробурмотів редактор, і чужоземець сховав документи до кишені.

Добрі стосунки в такий спосіб було відновлено, і всі троє знову повсідалися на лаву.

- То вас, професоре, запрошено до нас як консультанта? - спитав Берліоз.

- Так, як консультанта.

- Ви - німець? - вивідував Бездомний.

- Я себто?.. - перепитав професор і раптом задумався. - Так, мабуть, що німець... - сказав він.

- Ви по-російському здорово говорите, - зауважив Бездомний.

- О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, - відповів професор.

- А Розділ 1 хто ви за фахом? - запитав Берліоз.

- Я - фахівець з чорної магії.

“Оттакої!..” - шибонуло в голову Михайлові Олександровичу.

- І... і з цього фаху вас запрошено сюди? - затнувшись, поспитав він.

- Так, з цього фаху й запрошено, - підтвердив професор і пояснив: - Тут у державній бібліотеці виявлено рукописи - оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, десятого сторіччя. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я - єдиний на весь світ фахівець.

- А-а! Ви - історик? - з великою полегкістю та повагою спитав Берліоз.

- Я - історик, - підтвердив учений і докинув ні сіло ні впало: - Сьогодні ввечері на Патріарших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувалися і редактор і поет, а Розділ 1 професор поманив їх до себе і, коли вони нахилилися ближче, прошепотів:

- Майте на увазі, що Ісус таки існував.

- Бачите, професоре, - силувано посміхнувшись, озвався Берліоз, - ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні дотримуємося іншого погляду.

- А ніяких поглядів і не треба! - відповів чудний професор, - просто він існував, і квит.

- Але ж потрібен який-небудь доказ... - почав Берліоз.

- І доказів жодних не потрібно, - відповів професор і заговорив стишено, при цьому його акцент чомусь зник: - Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана...


documentauksqur.html
documentauksyez.html
documentauktfph.html
documentauktmzp.html
documentauktujx.html
Документ Розділ 1